Кам’янець-Подільська Єпархія УГКЦ

Християнство на Подільських землях України своїм корінням сягає найдавніших княжих часів. Поділля з X ст. належало до Київської держави. Згодом воно стало частиною Галицько – Волинського князівства (ХІІІ-ХІV ст.) і належало до території Галицької єпархії, а опісля і митрополії. У першій половині ХІV ст. Кам’янець став центром Подільського князівства під владою князівського роду Коріятовичів. З 1362 р. Поділля опинилося під пануванням Великого Князівства Литовського. З часом у ХV ст.. Кам’янець адміністративно переходить у Корони Подільської. З 1463 року місто стає центром Подільського воєводства та отримує статус королівського міста.

1. Церковні структури на Поділлі

Церковні структури на Поділлі є давніми. Ці землі завжди належали до Київської митрополії та були відділені в Галицьку єпархію, відому з 1157 року (пізніше реорганізовану у Львівську з огляду на розвиток міста Львова та перенесення туди єпископського осідку). Галицькі єпископи отримали статус митрополитів завдяки старанням Галицьких князів, які почали відігравати провідну роль з часів, коли авторитет Києва був підірваний у результаті монгольського руйнування. Галицька митрополія була заснована у 1303 р., проте існувала недовго; вже у 1340 р. вона втратила свій статус. Спроби відновлення Галицької митрополії вкінці ХІV і у ХV ст. не мали успіхів. Київський митрополит здійснював повну юрисдикцію над колишніми територіями Галицької митрополії, носив титул «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси» (від 1509 р.). митрополити проте мало цікавилися церковним життям на цих теренах через велике віддалення цих територій від їхнього осідку та урядували за посередництвом своїх намісників. Часто тих намісників було кілька. Однак у 1539 р. у Київській митрополії відновлюється самостійне Галицьке єпископство і у титулі єпископа Макарія Тучапського вперше згадується його як єпископа Галицького, Львівського і Кам’янець-Подільського. У Новгородку Литовському 22 лютого 1540 року він отримав хіротонію з рук митрополита Київського Макарія ІІ (1534-1556). Кам’янець-Подільський, який належав до Галицької митрополії, залишався частиною Галицького єпископства, він не став окремим єпископством, але у зв’язку із його важливістю у титулі єпископа галицького і львівського з’явився ще й титул «кам’янецький» або «подільський». Цей титул буде збережений потім Галицькими митрополитами. Таким чином, Кам’янець-Подільський став один із трьох крилосів, на які ділилася розлога єпархія.

Згідно з Бучацьким миром 1672 р., Кам’янець відійшов на короткий час під турецьке панування. У цей час (1681 р.) царгородський патріарх Яків скористався пануванням Туреччини і встановив у Кам’янці – Подільському нову митрополію для православних.

2. Найбільший розквіт єпархії у ХVIІІ столітті

Вже у 1699 році, згідно із Карловецьким миром, Кам’янець повернувся до Польщі. У цьому ж році місто було передано на короткий час під церковне урядування Перемишльському єпископату, адже львівський ще не був офіційно в єдності із Римським Престолом. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, з моменту офіційного прийняття унії, намагався повернути Кам’янець і Поділля під свою юрисдикцію. Вже 29 серпня 1700 р. він прибув до Кам’янця і очолював засідання церковного суду. У тому ж Кам’янці він брав участь у «помісному» соборі 1703 р. Тут організовувалися «трилітні помісні собори» у роках 1709, 1713, 1714, 1716, 1718, 1723. Згідно із постановою собору 1736р. у місті був заснований консисторський суд.

Перша спроба заснувати у Кам’янець – Подільському окрему єпархію відноситься якраз до 1699 року. Київський митрополит Лев Слюбич-Заленський (1694-1708) запропонував Конгрегації Поширення Віри у Римі ідею заснувати у Червоній Русі (Russia Rubra) єпископський осідок у Кам’янець-Подільському, щоб краще заопікуватися релігійним життям Поділля, що повернулося з під панування Османської імперії.

Ця нова єпархія мала б бути незалежною від юрисдикції львівського єпископа. Крім цього, до майбутньої єпархії мали ввійти деканати північного Поділля (сьогоднішні північні райони Хмельницької області), що входили до складу Луцької єпархії. Проте обидва єпископи, Львівський та Луцький, приєдналися до унії і це, мабуть, перешкодило реалізації цього проекту.

Кам’янець-Подільська єпархія завжди була складовою частиною древньої Львівської єпархії, заснування якої сягає княжих часів. Львівська єпархія займала третє місце серед єпархій Київської митрополії та поступалася територією та кількістю парафій лише Київській митрополичій архиєпархії (3441 парафія) та архиєпархії Полоцькій, що об’єднувала парафії сучасної Білорусі (601 парафія на площі 77 тисяч км ?). Львівська єпархія була територіально меншою за дві попередні, проте кількістю парафій рівнялася з митрополичою архиєпархією. Це було обумовлено географічним положенням зони, в якій знаходилася єпархія. Руське воєводство було завжди дуже заселеним та дуже розвинутим економічно, а Подільське воєводство швидко розвивалося власне у другій половині XVIII століття. Станом на 1772 рік Львівська єпархія ділилася на 71 деканат, що об’єднував 2 058 парафій які населяли близько 800 тисяч вірних греко-католиків. Ці парафії покривали територію близько 46 тисяч км?. Під адміністративним оглядом розлога Львівська єпархія була поділена на  три частини – так звані титулярні єпархії, які зажди були під юрисдикцією одного єпископа. Ними були Галицька єпархія, Львівська єпархія та Кам’янець-Подільська єпархія. У документах ХVІ-ХVІІ ст. на окреслення подільської частини розлогої Львівської єпархії іноді вживається також термін «Кам’янецька єпархія».

Львівська єпархія відповідно мала і три кафедральні храми: головну катедру св. Юра у Львові та дві титулярні прокатедри: Успення Пресвятої Богородиці у Крилосі біля Галича та Пресвятої Трійці у Кам’янець-Подільському. У ці прокатедри єпископ призначав своїх офіціалів з повноваженнями генеральних вікаріїв, так що вони могли вирішувати усі справи, що стосувалися церковного життя на місці, а місцеве духовенство не потребувало долати великої дистанції до Львова. Крім цього, як видно з документів, в Кам’янець-Подільській єпархії був виділений окремий округ з центром у місті Бар, де призначався окремий вікарій (т.зв. форальний), який був нижчий за рангом від Кам’янець-Подільського.

1761 р. зберігся звіт владики Лева Шептицького (1717-1779 рр.), єпископа Галицького, Львівського і Кам’янецького ( у 1778-1779 рр. митрополит Київський) до Апостольського Престолу про стан його єпархії і з нього ми дізнаємося про стан кам’янецького 3 крилосу (Кам’янецької єпархії) у ХVІІІ ст. як вже згадувалося, у Кам’янці-Подільському єпископ мав свій катедральний собор. У 1723-1724 роках митрополит Атанасій Шептицький (1686-1746) передав собор під опіку отців-василіан, один з яких виконував обов’язки генерального вікарія (офіціал крилосу) для цієї частини єпархії. При соборі була єпископська резиденція, звана «владичьє», однак василіяни її розібрали і збудували монастир.

 У  1772 році Кам’янецька єпархія була поділена на 25 деканатів, що об’єднували 919 парафій. XVIII ст. століття це період, коли структури єпархії набули найбільшого розвитку.

Адміністративний поділ Кам’янець-Подільської єпархії (1772 р.)

3. Перший поділ Речі Посполитої (1772)

Великі зміни у релігійне життя Кам’янець-Подільської єпархії приніс Перший поділ Речі Посполитої у 1772 році. У результаті поділу більша частина Львівської єпархії відійшла до австрійських володінь, коли майже ціла Кам’янець-Подільська єпархія (810 парафій), за винятком чотирьох деканатів (109 парафій), залишилася під пануванням Польщі. Таким чином, єпископ Львівський знаходився за кордоном від цієї частини своєї єпархії.

Цей стан речей дав поштовх до новий спроб створити окрему єпархію на Поділлі. У 1774 році пропонувалося заснувати єпископський осідок в Умані, об’єднавши навколо нього всі подільські парафії. Незважаючи на ці прагнення, через відсутність підтримки польської держави не вдалося реалізувати цього задуму. Проте потребу створити нову єпархію на Поділлі наново підкреслив Чотирьохлітній Сейм (1788-1792). Реформаторські прагнення Сейму також охоплювали реорганізацію інших єпархій, що втратили територію внаслідок Першого поділу. Перемовини між Римом та цивільною владою про створення Кам’янець-Подільської єпархії мали місце влітку 1790 року. У відповідь на ініціативи Сейму – частина подільського духовенства також звернулася до короля і Сейму з пропозицією створення на Поділлі нової єпархії, і вихід з-під юрисдикції львівського єпископа.

Єпархію планувалося створити, включивши до її складу територію Кам’янець-Подільської єпархії (за винятком 4 деканатів за р. Збруч, що відійшли до Австрії) та долучивши деканати, що знаходилися у Брацлавському воєводстві, які до цього часу входили до складу митрополичої Київської архиєпархії.

Ситуація в цей час була доволі складною для владики Петра Білянського, єпископа Галицького, Львівського і Кам’янецького (1781-1798). Зв’язок із Поділлям з своїм єпископом відчутно погіршився після Першого поділу Польщі 1772 р. Крім того, луцький єпископ Кипріян Стецький (1777-1787), єпархія якого простягалася на північне Поділля, зробив спробу приєднати також і Кам’янецьку частину Львівської єпархії до своєї юрисдикції. Проте львівський єпископ Петро Білянський не бажав відмовлятися від юрисдикції на ці території, і польський король продовжував визнавати його законним єпископом Кам’янець-Подільським. Про це свідчить привілей короля, наданий церкві Св. Івана у Кам’янці, де Петро Білянський визнаний законним єпископом місця. Єпископ Петро Білянський вирішив проводити собори у Кам’янці-Подільському, де часто сам приймав у них участь, щоб впорядковувати там різноманітні ділянки життя цієї частини єпархії. Так собор 1789 р. прийняв рішення про фінансове забезпечення органів управління єпархії на Поділлі. На соборі 1793 р. було розроблено інструкцію про проведення намісницьких візитацій і було проголошено дві соборові декларації. Дбаючи про підготовку священиків, єпископ Петро Білянський, крім Генеральної семінарії у Львові, відкрив також три менші семінарії  урізних частинах своєї єпархії. Так з’явилися семінарії у Галичі, Кам’янці-Подільському та Барі. Семінарія у Кам’янці була відкрита між 1790-1793 роками та мала готувати близько 40 семінаристів. Проте у 1796 році семінарія була вже закрита, а її будинок конфіскований російським урядом.

4. Знищення Кам’янець-Подільської єпархії

Внаслідок Другого поділу Польщі у 1793 році Поділля було поділене і Кам’янець-Подільський опинився на території Російської імперії. Ці землі, як і інші, приєднані Росією,  заселяли в переважній більшості греко-католики. Тоді ж, у 1793 р., утворюється Подільське намісництво реорганізоване у 1797 р. у Подільську губернію, у якій м. Кам’янець-Подільський стає центром. Вороже ставлення Російської імперії до греко-католицької Церкви скоро привело до її ліквідації на Поділлі. У 1793-1795 році відбувається перша в історії насильницька ліквідація греко-католиків урядом Російської імперії. Вона стосувалася в більшій мірі території України; у Білорусі греко-католики проіснували до 1875 року. Вже 24 квітня 1764 р. імператриця Катерина ІІ надіслала генерал-губернатору Тимофію Тутолміну рескрипт «к удобнейшему искоренению унии», в якому приписувала цивільній адміністрації підтримувати акцію православного єпископа Віктора Садовського, якому Синод поручив відбирати греко-католицькі храми та приєднувати їх до російського православ’я. При допомозі  російського війська та при особистому контролі з боку російських чиновників розпочалися так звані «місійні акції» в греко-католицьких парафіях. До цих акцій було залучено 157 священиків з території Російської імперії та понад 200 їхніх помічників. Ці акції мали великий успіх, бо вже через шість місяців після видання рескрипту (22 жовтня 1794 р.) доповідалося Російському Священному Синоду, що приєднано 721 парафію, 463 священики та 333 093 вірних.

За наступні півроку на православ’я насильно було переведено 1607 церков, 1032 священики та 100 219 вірних. У 1802 році Луцький єпископ Стефан Левинський зазначив, що на всій Україні, що опинилася під владою Росії, залишилося заледве 176 греко-католицькі парафії. Ще перед відходом під владу Росії у 1793 році їх налічувалося 3258. щоб забезпечити неможливість опору цим насильницьким діям, митрополиту Київському Теодосію Ростоцькому було приписано безвиїзно мешкати у Санкт-Петербурзі. Оскільки вірні єпархії були переважно селяни, то сама греко-католицька Церква навіть у Польщі вважалася «церквою простолюддя». Отже, зрозуміло, що самі вірні, які були людьми залежними, не мали багато засобів протидії цьому насиллю. Фактично Кам’янець-Подільська єпархія втратила внаслідок російської анексії усі свої 810 парафій на території, що відійшла під владу Російської імперії. На її уламках російський уряд заснував у 1795 році Кам’янець-Подільську православну єпархію. До неї було включено усі ці парафії. Натомість під владою Львівських єпископів збереглася частина древньої Кам’янець-Подільської єпархії, яка внаслідок поділу Польщі опинилася по інший берег р. Збруч під австрійським пануванням. Це було 109 парафій у деканатах Гусятинському, Скала-Подільському, Червоногородському та Ягільницькому.

У 1807 р. папа Пій VІІ (1742-1823) буллою Inuniversalis Ecclesiae regimine відновив Галицьку митрополію в межах Австрії і за Галицькими митрополитами зберігався титул «єпископ Кам’янця-Подільського». На цій підставі митрополит Андрей Шептицький  у 1907 році призначив о. Алексія Зерчанінова генеральним вікарієм Кам’янецької єпархії, яка знаходилася тоді в межах Російської імперії.

5. Відновлення Кам’янець-Подільської єпархії

З падінням Радянського Союзу та отриманням незалежності України у 1991 р., припинилося переслідування Української Греко-Католицької Церкви, що тривало на Україні більше як два століття. Воно було розпочате царським російським, а продовжене комуністичним режимами. Якщо ці два режими різнила ідеологія, то єднало одне – ненависть до всього українського.

В історії Кам’янець-Подільської єпархії є яскраві сторінки підпільного періоду життя УГКЦ. Ще у часах війни, в 1941 році, за дорученням митрополита Андрея Шептицького у Кам’янці-Подільському майже рік у храмі Св. Миколая служив блаженний Василій Величковський (ЧНІ), але німецька окупаційна влада у 1942 році вигнала його з міста. З осені 1962 року таємно для вірних греко-католиків в Кам’янець-Подільському служив у римо-католицькому храмі св. Миколая о. Євстахій Смаль (ЧНІ). Коли КДБ довідалося про це служіння, то у 1964 році отцю Євстахію було наказано покинути місто.

Легалізація УГКЦ відбулася 20 листопада 1989 року. Незламна Церква отримала довгоочікувану волю, освячену кров’ю сотень мучеників за віру, та почала відбудовувати свої знищені структури. Ця відбудова не оминула й теренів древньої Кам’янець-Подільської єпархії. Завдяки підпільній діяльності священиків переслідуваної УГКЦ в Кам’янець-Подільському була сформована підпільна громада вірних. Вона офіційно була зареєстрована у 1990 році.

Монаші згромадження отців-василіян та отців-редемптористів повернулися до своїх монастирів. Найперші громади УГКЦ почали функціонувати у м. Кам’янець-Подільському (1990 р.), м. Волочиську (1995 р.), Хмельницькому (2001 р.), смт. Сатанів (2003 р.), смт. Чемерівці (2003 р.), м Дунаївці (2004 р.) та м. Городок (2004 р.). Незабаром були створені та зареєстровані громади у інших містах та селах Хмельницької області. Особливо вагомий внесок у розбудову релігійного життя належить владиці Василію Семенюку, архиєпископу та митрополиту Тернопільсько-Зборівському, який на протязі багатьох років підтримував багато громад. Завдяки його допомозі побудовано багато храмів на території області. Очевидно, не знайдеться жодної парафії, яка б не зверталася за допомогою до митрополита. Парафії УГКЦ, які знаходяться на території Хмельницької області, перебували під опікою Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії. Хмельницький та Кам’янецький протопресвітерати були частиною цієї Архиєпархії.

Власне, згідно з рішенням Синоду єпископів УГКЦ від 29 вересня 2003 року, юрисдикція Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії УГКЦ була розширена на території міста Хмельницького та райони: Хмельницький, Віньковецький, Волочиський, Городоцький, Білогірський, Деражнянський, Дунаєвецький, Ізяславський, Кам’янець-Подільський, Красилівський, Летичівський, Новоушицький, Полонський, Славутський, Старокостянтинівський, Старосинявський, Теофіпольський, Чемеровецький, Ярмолинецький.

Для обслуговування вірних на цих територіях і був створений Хмельницький протопресвітерат у 2008 році декретом архиєпископа і митрополита Василія Семенюка було розділено Хмельницький протопресвітерат і створено Хмельницький та Кам’янець-Подільський. Першими деканами стали: о. м. Іван Данкевич та о. Антон Федик.

До складу Хмельницького протопресвітерату входять 22 парафії: смт. Стара Синява,  смт. Мар’янівка, с. Теофіполь, смт. Війтівці, смт. Вовковинці,  м. Волочиськ, с. Глібки, с. Говори, с. Гринівці Польові, с. м. Деражня, с. Згарок, м Красилів, с. Кайтанівка, с. Лозова, с. Маначин, м. Нетішин, м. Полонне, м. Славута,  с. Ставчинці, м. Старокостянтинів, м. Хмельницький (4 парафії), м. Шепетівка.

До складу Кам’янець-Подільського протопресвітерату входять 18 парафій: с. Балин, с. Вікторівка, м. Городок, м. Дунаївці, с. Жванець, м Кам’янець-Подільський (2 парафії), с. Кам’янка-Спасівка, с. Мала Зелена, смт. Нова Ушиця, смт. Оринин, смт. Стара Ушиця, с. Грушка, с. Гораївка, с. Ружа, смт. Сатанів, смт. Чемерівці, смт. Ярмолинці.

В усіх цих населених пунктах побудовано 52 нових храми. Станом на 2016 рік офіційно зареєстровано 75 громад і 2 монастиря.

11 грудня 2015 року у Ватикані повідомили про те, що Святіший Отець поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про створення Кам’янець-Подільської єпархії з осідком в м. Хмельницькому, виокремивши її з території Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії та підпорядкувавши її цьому митрополичому осідкові.

Відповідно до приписів церковного права, Блаженніший Святослав (Шевчук) адміністратором вакантного престолу новоствореної єпархії призначив владику Василія (Семенюка), архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського.

7 лютого 2016 року у місті Хмельницькому відбулося торжественне проголошення Кам’янець-Подільської єпархії у кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці під час Архиєрейської Божественної Літургії, яку очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у співслужінні з іншими єпископами та священиками за участю великої кількості вірних.

Автори тексту: владика Теодор Мартинюк та о. д-р. Віталій Козак